 «Маєш розум, слухайся його — не маєш, слухайся приказки!» — так високо оцінює авторитет приказки турецький народ. Прислів'я та приказки люди пронесли як найдорожчий скарб через віки, адже в цих згустках народної мудрості втілено набутий життєвий досвід, який передається новим поколінням. Тому й не дивно, що турецькою мовою термін «прислів'я та приказки» звучить ага сьозлєрі, тобто слова прабатьків. Прислів'я та приказки — свідчення сивої давнини й воднораз — відгомін сучасності, в них — неписані закони народного життя, його історія і ключ до розуміння своєрідності національного мислення, а сміливість та вишуканість поетичної форми багатьох фольклорних перлин свідчать про рівень естетичного смаку суспільства, що успадкувало давню мудрість предків. - Читати більше про турецькі прислів’я та приказки
Різноманітні за своїм ідейним значенням — від споглядально-напучувальних до різких, соціально-звинувачувальних — прислів'я неоднакові й за часом та джерелами свого походження. Поруч із самобутніми серед них чимало інтернаціональних, відомих у багатьох країнах. Отож, недаремно турецьке прислів'я каже: «Те, що виходить з одних уст, поширюється тисячею мов». Турецький фольклор складався в незвичайних історичних умовах: протягом VI—XI ст. тюркські племена неодноразово змінювали територію оселення. Ще й сьогодні у народній творчості огузів, які склали основу турецької нації, можна знайти свідчення тих далеких часів, коли частина тюркських племен у VI ст. вирушила з Єнісею та Алтаю до Середньої Азії, де протягом тривалого періоду існували держави із змішаним ірано-тюркським населенням. Хоча пам'ятки тюркської писемності сягають у глиб VI століття, на сторінки рукописів прислів'я вперше потрапляють лише в XI ст. Відомий середньовічний лексикограф Махмуд Кашгарі у своєму словнику «Зібрання тюркських мов» (1072—1074) наводить велику кількість прислів'їв, частину яких і досі вживає турецький народ. Переважна більшість прислів'їв, засвідчених у середньовічній літературі, виконувала дидактичну місію, підтримуючи існуючий державний лад, проте між них подивуються утвори й гостро сатиричного, викривального змісту. «Два верблюди б'ються, а гине муха»,— в алегоричній формі викривається узаконена соціальна нерівність. Деякі прислів'я, як оце: «Звабам літа не вір, на воду не спирайся»,— з часом набули відкрито антифеодального змісту: «Беям нз вір, на воду не спирайся».
Навколишній світ, повсякденний досвід були й залишилися тим невичерпним джерелом, що здавна наснажує народну творчість. Середньовічні турецькі прислів'я, як правило, не виходять за мєяеі реальної дійсності, їхня тематика побудована на щоденних проблемах державного, господарського, особистого характеру. Оборона рідного краю, загартовування сили й волі, полювання, плекання честі й людяності — це найпоширеніші мотиви тогочасних прислів'їв: «Зелена трава не згорить, посол не загине»; «Коли шаблю починав їсти іржа, справи гіршають»; «Кінь для юнака, що крила для пташки»; «Губи працьовитого в смальці, голова ледачого в крові»; «Мати хитра — пече тонкі перепічки, але й син не дурень — хапає по дві одразу».
XI—XII ст.—доба розквіту художньої літератури тюркських народів. Перлиною середньовічної тюркської презії б дидактична поема «Наука про те, як стати щасливим» (1070) Юсуфа з Баласагуна, суціль пересипана афоризмами, що здебільшого в трохи зміненому вигляді поширилися в народі: «Послухай, що каже приказка, і запам'ятай навіки»; «Знайти товариша легко — зберегти важко»; «У того, хто очолює народ, тисяча ворогів». Немає сумніву в тому, що середньовічні поети черпали натхнення з народної криниці, особливо автори дидактичних поем, які брали на озброєння випробувані часом прислів'я. Такий взаємовплив збагачував і красне письменство й фольклор. Використання народної поетики, животрепетного образного слова допомагало поетам знаходити шлях до серця простого слухача. В свою чергу народ брав з літератури нові теми, сюжети, а також вишукану форму, гармонійне, багате на фоніку звучання поетичного двовірша. Схоплюючи суть явищ, прислів'я виражали морально-етичний ідеал народу через художній образ, а не нав'язували «мораль» у відверто оголеній формі, як це зустрічаємо в дидактичних літературних афоризмах. Якщо автор поеми «Наука про те, як стати щасливим» учить: «Перш ніж зав'язувати стосунки з людиною, випробуй її»,—то народ каже: «В дорогу виходь з товаришем, до лісу — з сокирою»; «Тварини пізнаються, одне одного обнюхуючи, а люди — розмовляючи». Отже, як бачимо, в XI ст. тюрки мали досить розвинену самобутню культуру й високий рівень художніх досягнень. У XII ст. огузи вже поширюють свій вплив на Кавказ, а пізніше, захопивши візантійські володіння в Малій Азії, утворюють там на зламі XII—XIII ст. велику державу. Багате письменство Візантії та Вірменії, пишна лірика персів, велична релігійна й філософська література арабів, бурхливо наповнюваний фонд народної творчості, який зростав завдяки спільним зусиллям націй усього ареалу, тривалий час піддавали оновленню естетичні смаки турків, відірваних тепер від суцільного масиву тюркських держав Центральної Азії та Середньої Азії. Таким взаємовпливам сприяв дуже сильний в умовах середньовіччя фактор — спільність релігії. Тому навіть побіжний погляд на турецький фольклор виявляє силу-силенну прислів'їв, які дуже нагадують сентенції з пам'яток письменства давньої Індії, біблійні та коранічні вислови, а також фрази зі східних притч, легенд, анекдотів: «Раз є смерть, то б й життя»; «Переможець може стати переможеним»; «Сон — брат смерті».
Певна річ, пересаджені на місцевий грунт такі лаконічні витвори живої думки часто прив'язувалися до конкретних подій та реалій, що надавало їм більшої виразності. «Якщо гора не йде до абдала (мандрівного ченця), то абдал до неї прийде» — такого вигляду набрало відоме всім прислів'я «Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет до гори прийде». В афоризмах ідея виражається прямо: «Щастя саме не приходить — за нього треба боротися». У прислів'ях, що народилися в гущі простого народу, ця сама ідея висловлюється образно: «Хто любить правду, той повинен тримати ногу в стременах». Сентенція навчає: «Краденим не забагатієш»,— простий народ глузує таким чином: «Нащо тобі чужі три барани та п'ять кіз?» З XV ст. в турецькому фольклорі міцніє самобутній струмінь, відбувається поступове «накопичення» національних елементів. На розвиток турецької культури вирішальний вплив справило досягнуте на той час Османською імперією значне піднесення багатьох галузей державного життя.
У XVI ст. помітно розвивається наука, розквітають ремесла, і все це знаходить своє відображення і в фольклорі. Прислів'я зачіпають життєві потреби та духовний світ ремісника, селянина, купця: «Любиш сина — віддай у науку, любиш дочку — віддай заміж»; «Краще бути підмайстром, як па всі руки майстром»; «Хто має терпець, той з недозрілого винограду зробить халву, а з листя шовковиці — єдваб»; «Язик, як у бублейниці лопата». В прислів'я повноправно входить конкретний факт, відгомони історичних подій: «Послали саранчу по воду, а вона принесла саранчу» (відомо, що в XVI—XVII ст. вторгнення мільйонних мас еаранчі призводило до голоду в країні); згадуються турецькі міста, імена, реалії: «Яка зима в Борлу знає той, хто там перезимував»; «Приїхали, побачили, лишайся з богом, славне місто Галеп»; «Кюляг (різновид головного убору) Велі дали Алі, кюляг Алі дали Велі»; «Варто туркові сісти на коня, як він себе вважає беєм».
У великих містах розгортається будівництво, виникають школи, поширюється освіта, соціальні вибухи розхитують середньовічну Туреччину, і все це спричиняється до вільнішого поводження з віддавна усталеними догмами в галузі духовній. «Аллах знає, але його раб теж здогадується»,—так промовисто висвітлює прислів'я скепсис народних мас відносно найвищої інстанції мусульманства. Та найбільше перепадає духовенству. Щоб дістати звання хаджі, мусульманин мав сходити на прощу до Мекки. Висміюючи таку запопадливість, народ каже: «Хаджі з хаджі знайомляться у Мецці, а свиня зі свинею — в калюжі». І дарма, що хаджі мандрує до Мекки пісками пустелі, тоді як його побратим ходжа нидіє над Кораном у семінарії — обоє дармоїди. Тому й застерігає прислів'я: «Бійся хаджі, який топче пісок, та ходжі, що лнже чорнило». Свою зневагу до духовенства турки присмачують доброю порцією гротеску: «Що з'їсть один софта, того й чотири воли не впорають» (софта — учень духовної школи). Селянам, звісна річ, як більмо в оці, був імам. Цьому «святому» вони дали таку характеристику: «З хати імама не дочекаєшся їжі, як з ока небіжчика сльози». А ще турки кажуть таке: «Дурень дурневі радіє, а імам — небіжчику». Про духовного суддю наді сказано: «Якщо твій позивач каді, допомоги проси в аллаха».
В прислів'ях висміюється життя султанського двору, гостро звучать антибейські мотиви, чується протест проти соціальної нерівності: «Дурневі та багатому все дозволяється»; «Вбити бея — все одно що гору з місця зрушити»; «Розмахує булавою за спиною бея!» Усього кілька слів у приказці: «В селі від жандармських коней кізяки не висихають», а яка вбивча сатира звучить у ній, яка промовиста картина непримиренного двобою селян і влади.
У прислів'ях чутно голос знедоленого трударя, лунає заклик до боротьби, висловлюється сподівання на краще майбутнє, і народна етика протиставляється законам визискувачів: «Що знайдеш у народу, того не знайдеш у бея»; «Суд — ще не садиба судді»; «Багатому й безглуздому нема впину». Життєствердне почуття закоханих, любов до батьківщини, щира дружба й товариськість, захоплення довершеністю людини оспівані в багатьох турецьких прислів'ях та приказках: «Людина — птах, лише без крил»; «Пам'ять про чашку кави живе сорок літ»; «Повертаючися з чужини, привези додому бодай камінчик». Характерно, що в прислів'ях, які побутують серед найширших верств народу, відстоюються гуманістичні ідеї, у них майже не відчувається релігійної догматики, ворожого ставлення до інших народів, що було властиве ідеології панівних класів Османської імперії. Дохідливі, дотепні й водночас надзвичайно змістовні, ці перлини усної творчості відповідають смакам та запитам простого люду, свідчать про високий рівень художньої думки. Турецький народний гумор і сатира, невід'ємною частиною яких є прислів'я та приказка,— це фейєрверк веселощів, буфонади, фарсу, каламбурів, та все це далеке від примітивних комічних форм. У паремійному фонді Туреччини чільне місце посідають прислів'я, що розробляють морально-етичну, а іноді й філософську проблематику, яка вирішується за допомогою комічного. Схильний до дотепу, карикатури народ особливу увагу звертає на сам об'єкт висміювання. Улюблений типаж тут — простий турок: селянин, веселий городянин-ремісник.
Народ не піддає його вчинки нищівній сатирі, як у антибейських чи антиклерикальних творах, а лише щиросердо сміється: «їсть булгур, п'є айран — хто з ним може порівнятися!» Перед нами — здоровий парубок, що має добрий апетит. Меню його невибагливе: юшка та кисляк, але саме ці буденні слова поруч з поетичним «хто з ним може порівнятися! » і створюють комічне враження. «На те й порода, щоб себе показати — так чому ж має мовчати гній!»; «Те, що ти негарний — від аллаха, але чому не вмиваєшся?»; «Хто на дев'ятому десятку вчиться грати на сазі, той гратиме на страшному суді» — такі приказки дуже багатопланові; це, власне, мініатюри з життя народу, в них панує дух веселощів, любові до життя. Чимало прислів'їв можуть правити за приклад найтіснішої взаємодії фольклорних жанрів і, перш за все, анекдоту, байки, казки. Так, приказка «Через куряву й туман ніяк прочитать фір-ман» пов'язана з анекдотом про бичка, який посилається на фірман (указ), записаний у нього на копиті: бичок так брикнув вовка копитом, що в того очі туманом заволокло. Прислів'я «Хто шукає роги, той втратить і вуха» нагадує притчу про замученого роботою віслюка, який побачив на пасовиську волів і сприйняв їхні роги за царську корону. Віслюкові закортіло придбати роги й собі, та врешті-решт йому відрізали вуха. В усній народній творчості не існує якихось меж для розвитку жанрів. Протягом століть живуть улюблені серед простих людей прислів'я та приказки, народжуються й нові, що спираються на злободенні явища та факти. «Твоє лимонадне дерево росте в Голлівуді» висміює сучасна приказка осіб, схильних до химер.
Турецький народ створив багату усну словесність, але тільки порівняно недавно стала вона предметом наукового вивчення в самій Туреччині й за її межами. Звичайно, записували прислів'я та приказки віддавна. Так, видатний німецький гуманіст І. Мегізер у своїй праці «Основні правила турецької мови в чотирьох книжках» (1612) навів 220 прислів'їв та приказок. Та лише в XIX ст. у зв'язку з розвитком сходознавства й фольклористики вивчення усної творчості турецького народу поставлено на наукову основу — з'являються спеціальні записи й публікації. Значний внесок у дослідження турецької народної творчості зробили видатні російські й радянські сходознавці В. В. Радлов, В. О. Гордлевський, А. Ю. Кримський, які не тільки публікували зразки фольклору, а й вивчали історію виникнення та розвитку окремих його жанрів.
Григорій Халимоненко
|
Турецькі