Прислів'я і приказки в норвежців, як і в кожного народу,— найдавніша за своїм походженням і водночас найживіша, найдійовіша на сьогоднішній день частка їхнього фольклору. Бо якщо інші жанри усної народної творчості в усіх своїх зразках, від тих, що дійшли з дохристиянських, первісних часів, і до витворених в останні сторіччя, стали пам'яткою духовної культури того чи іншого народу і виконуються чи з'являються друком, тобто входять у культурний обіг, лише як пам'ятки, то приказки і прислів'я побутують у живій мові, виконуючи в ній майже ту саму функцію, яку вони виконували впродовж тисячоліть, а також широко використовуються як стилістичний засіб у художній літературі. А найдавніший цей фольклорний жанр тому, що перші прислів'я, чи, вірніше, перші протовзірці їх, мали з'явитися вже в ті часи, коли люди почали житигромадами, а отже, й витворювати певні правила, закони свого співжиття.

• Читати більше про норвезькі прислів’я та приказки
  • Перші прислів'я були своєрідним моральним і правовим кодексом народу, їх завчали й передавали з покоління в покоління, виходячи з чисто практичної потреби. Вони були прості, лаконічні й мали за мету тільки передати слухачам певну настанову. Зразком таких стародавніх прислів'їв може бути ось це, що його ви знайдете в книжці, яку берете до рук: «Поводься так, як звичай велить».
    Та час ішов, мінялися погляди на світ, одні моральні і правові постулати відмирали або ставали банальними, інші набирали сили, а разом із цим мінявся й склад прислів'їв. Одні з них забувалися, натомість з'являлися нові, і в пам'яті народу насамперед залишалися ті, що мали яскравішу, цікавішу форму, елемент гумору чи навіть каламбуру. В мові народу побутує сила-силенна прислів'їв, утворених на основі випадку, що стався з якоюсь окремою людиною в окремій місцевості, але довге життя судилося тим, у яких цей досвід одиниці узагальнено, які стають осторогою чи порадою для багатьох людей і навіть для багатьох поколінь. У фольклорі кожного народу існує також багато прислів'їв та приказок, заиозичених від ближчих чи дальших сусідів; адже так само, як є багато спільного в досвіді мешканців різних теренів однієї країни, є багато подібного і в умовах життя та способі думання різних народів. Тому в збірках прислів'їв та приказок різних народів знаходимо багато майже однакових чи дуже подібних, серед них — і подібних до наших, українських. Це свідчить тільки про одне: що ми не відмежовані від світу, а живемо у величезній сім'ї народів, з якою маємо дуже багато спільного. Усі висловлені тут загальні міркування стосуються й норвезьких прислів'їв та приказок, найцікавіші взірці яких подані в цій книжці.
    Норвежці, що віддавна населяли західну частину Скандінавського півострова, були народом рибалок, хліборобів і вояків. Серед усіх народів середньої і північної Європи вони зазнали чи не найменшого впливу давньогрецької і давньоримської культури, зате ще в дохристиянські й дописемні часи зуміли витворити свою власну багату літературу, яка в усній версії майже повністю дійшла до X — XI сторіччя нашої ери, а тоді була записананорвезькими переселенцями в Ісландії, ставши таким чином спільним надбанням обох цих народів. Збереженню цього духовного багатства сприяла цікава традиція, що віддавна існувала в норвежців і потім була перенесена до Ісландії: там не лише князівський двір, а й кожна громада мали своїх скальдів (співців), обов'язком яких було вивчати, запам'ятовувати й передавати своїм наступникам місцеві перекази та легенди, все те, що ми тепер називаємо фольклором. Згодом, після утвердження в Норвегії християнства, коли окремі збирачі, серед яких теж найбільше було саме громадських скальдів, що довгий час іще діяли поряд зі священика-, ми, почали записувати перекази, їх виявилося надзвичайно багато і в багатьох списках. Жоден із германських народів не зберіг такого великого масиву стародавніх історичних та міфологічних переказів, чи, по-скандінавському, саг. Найславетніші з них — «Старша Еда» й «Молодша Еда». А для нашої теми найцікавішою є збірка під назвою «Науатаї» («Мова Високого», тобто мова самого Одина, верховного бога у скандінавській міфології) із «Старшої Еди», що складалася протягом IX — X сторіч на території сучасної Норвегії. Вона така важлива як джерело народознавства й така цікава, що давно вже побутує у фольклористиці як окремий твір без посилання на «Старшу Еду» і під такою назвою ввійшла у світову скарбницю пам'яток з народної етики.
    Початок «Мови Високого», а саме перші її вісімдесят строф,— це складені білим віршем правила повсякденного людського спілкування. Спершу подано обов'язки господаря щодо гостя, який приходить «стомлений і виснажений». Серед тих правил, наприклад, є таке: «Людина людині — втіха». Вже навіть із самого співставлення з латинським прислів'ям «Людина людині — вовк» можна зробити висновок про надзвичайну людяність давніх норвежців. Коли гість приходить до хати, треба його обігріти, нагодувати і спорядити в подальшу дорогу:Вогнища потребує той, хто приходить до хати і тремтить з холоду. їжі й одежі треба тому чоловікові, що вирушає в гори.
    
    Або ще таке прислів'я, що свідчить про високу мораль складачів тих настанов: «Будь-який злочин кращий за зраду».
    Книжка вчить, як вибирати друзів, як їх цінувати, наприклад:
    Обминай завжди лихого недруга, хоч би він жив серед села. Та навідуй і пішки доброго друга, хоч би й дорога була далека. У «Мові Високого» висміяно дурість, але надто розумним, вважали стародавні норвежці, теж не варто бути: «Розум рідко радість дає». Найвище цінувалася помірність: «Помірному розумові найкраще ведеться в житті». У збірці подано багато практичних порад — як ставитися до праці, до родини, до громадських обов'язків, до свого здоров'я, до життя і смерті. Цікаво, що поряд із корисною працею на добро громади дуже цінується і людська духовна творчість. Наприклад:
    Худоба загине, помруть друзі, ти сам помреш, а блиск мови твоєї ніколи не помре.
    Таким чином ми з цілковитим правом можемо назвати «Мову Високого» першою
    в Норвегії і однією з перших у світовій літературі записаною збіркою приказок. І хоч їм ще властиве відверте моралізаторство, хоч їм бракує алегоричності, блискучого размаїття форм, гумору й дотепності, притаманних зразкам цього жанру, створеним у пізніші часи, багато з них пройшло через віки і в тому чи іншому варіанті побутує і нині в норвезькому фольклорі.
    Нова хвиля записів прислів'їв і приказок у Норвегії, як, власне, і в усій Європі, почалася у XIX сторіччі. Найвидатнішою з-посеред таких записів у Норвегії була праця мовознавця, фольклориста й поета Івара Осена (1813—1896) «Норвезькі прислів'я», що за життя автора вийшла двома виданнями. На цю працю незаперечний вплив мала збірка «Мова Високого» (до речі, як і на оригінальну творчість І. Осена).
    Матеріал для нашого видання взято з книжки Ейнара Сейма «Норвезькі прислів'я і приказки» (1965), яка, своєю чергою, грунтується на класичній праці Івара Осена.
    Ольга СЕНЮК