«За сто років стирається навіть камінь, а слово народне й через тисячу років не зітреться», — так сказав в'єтнамський народ про свою любов до влучного образного слова, про віру в його дієву силу, в безсмертя народної мудрості. До появи писемності, та й після того, як вона виникла, але залишалась майже недоступною для простого люду, народна мудрість передавалась від покоління до покоління у вигляді усного, влучно складеного вислову чи образного звороту мови, що добре запам'ятовувався. Так, в ужиток ввійшли, по-перше, усні афоризми, тобто прислів'я, і, по-друге,— образні характеристики й вислови, тобто приказки. Прислів'я та приказки раз у раз чути в повсякденній мові в'єтнамця. Без них не обходиться жоден промовець, їх охоче вживають письменники, поети, вчені. Історик шукає і знаходить у прислів'ях та приказках свідчення про далекі часи й пам'ятні події, а деякі прислів'я відбивають неписані закони життя прадавніх епох.

• Читати більше про в’єтнамські прислів’я та приказки
  • .
    Конкретний смисл і застосування прислів'я дістають лише в мові. Думки, закладені в прислів'ї, завжди категоричні. Адже прислів'я — плід роздумів і життєвого досвіду багатьох поколінь, у ньому — мудрість всього народу. Той, хто висловлює свою думку прислів'ям, наче посилається на авторитет багатовікової народної мудрості. Звичайно, прислів'я можуть стверджувати не зовсім правильну чи просто хибну думку. Вони можуть, зрештою, нести на собі сліди впливу ідеології експлуататорських класів, оскільки більшість в'єтнамських прислів'їв, які побутують нині, створювалась, певно, в епоху феодалізму. «Куди батьки покажуть, там дочка й мусить сісти»,— казали в старому В'єтнамі, висловлюючи конфуціан-ську мораль доччиної слухняності, згідно з якою дівчина не могла обирати нареченого і взагалі визначати свою долю. У старому В'єтнамі були поширені конфуціанські афоризми, відомі під назвою «слова святих мудреців» (наприклад: «Вірний підданий не служить двом володарям»), які, звичайно, не можна вважати народними прислів'ями. Характерна самостійність висловлюваної думки зумовила доцільні й «економні» композиційно-стилістичні засоби прислів'їв, які мають свій ритм, а часом риму, і діляться паузою, як цезу-рою, на дві паралельні в граматичному й смисловому розумінні частини: «Є квіти, радій з квітів, є пуп'янки, радій з пуп'янків».
    Прислів'я відбивають суспільно-історичний і життєвий, побутовий досвід народу. З них можна довідатись, як оцінює народ ті чи інші явища. Праці, що є основою самого існування людини, надається чи не найбільшого значення: «Хто не боїться праці, той і голоду не боїться». Наполегливість у роботі вважається однією з найкращих якостей людини: «Обточуючи шматок заліза, виточиш зрештою голку». Високо ціниться вміння працювати: «Сотня порад не замінить двох умілих рук». Творцем прислів'їв у В'єтнамі був землероб, і в переважній більшості прислів'їв ідеться про тяжку селянську працю: «Щоб добути чашку рису, треба чашку поту пролити». Думка про соціальну нерівність часто звучить у в'єтнамських народних афоризмах: «У волода-
    ря — рис, у народу — борги». Влучно схарактеризований у них суд феодала-чинов-ника, який офіційно іменувався «батьком народу»: «Чиновний правитель дивиться на позов, як мураха на сало». Зрозуміло, чого міг чекати від суду такого чиновника народ, який створив цей афоризм. В'єтнамське народне прислів'я з осудом говорить про багатіїв та їхню мораль: «Золото жовте, а серце через нього стає чорне». А це прислів'я виникло, звичайно, в період помітного зростання товарно-грошових відносин: «За гроші і фею можна купити». Прислів'я в'єтнамського народу, як і інших народів, застерігають від близьких стосунків з правителями й багатіями: «У багатія жити — однаково, що ком ' їсти, коли зуби болять». Для порівняння згадаємо, що таджики кажуть: «Шахова ласка — як гра кота з мишею». Іронічні оцінки дає в'єтнамський народ служителям буддійського релігійного культу: «Розбійник не відняв, так бонза виманив ».
    У гноблених ніколи не згасала віра в справедливість, нерідко вона поєднувалась із надією на бога, на небо. В'єтнамське прислів'я каже: «У неба очі є». Тут химерно переплітається наївна віра в кінцеву відплату за вчинки і язичницьке уявлення про небо як про вище божество.
    Чимало в'єтнамських прислів'їв говорить про силу, могутність народу, колективу: «Один камінь навіть не горбочок, а десять — вже скеля», «Як вітри зберуться, народиться тайфун».
    Широке коло тем охоплюють прислів'я, у них постає моральна чистота народного ідеалу, високий гуманізм: «Люди — квіти землі».
    Прислів'я закріплювали й передавали багатовіковий трудовий досвід в'єтнамського селянина і його спостереження над природою: «Багато зірок — на сонячну погоду, нема зірок — на дощ». Деякі в'єтнамські прислів'я можуть зацікавити історика як цінні свідчення про минуле народу: «Влада володаря відступає перед звичаями села». Це прислів'я говорить про певну автономію і замкнутість в'єтнамської громади, що збереглись іще з феодальних часів. «Перше місто — столиця, друге — Фохі-єн»,— кажуть в'єтнамці. Фохієн — середньовічне торгове місто й порт. Отже, зрозуміло, яке значення вже тоді мала торгівля. Багатовікова боротьба в'єтнамського народу з китайськими феодалами дістала своєрідний відбиток у прислів'ях: «Чоловікова сестра грізніша за китайського супостата».
    Прислів'я в'єтнамського народу багато в чому споріднені з прислів'ями інших народів. Але одночасно вони малюють картину своєрідного національного прояву соціально-історичного досвіду, схожого в багатьох народів. Національна специфіка найбільше виступає в реаліях побуту, ознаках природи: «їсть свій власний рис, а для когось слонові бивні тягає», «Як молотити рис — то хворий, а як молотити смажений рис на току — то здоровий».
    Національна самобутність фольклору виявляється також у властивих кожному народові поглядах на дійсність, в особливому, історично сформованому сприйнятті світу, в характері соціальних і поетичних узагальнень. Наприклад, прислів'я: «Хоч би як черв'яка топтали, він усе ж таки звивається» — може викликати враження, що йдеться про підлу людину, яка звикла викручуватись, насправді ж в устах в'єтнамця це прислів'я говорить про живучість і нескорену силу. Приказки помітно відрізняються за своїм характером і суттю від прислів'їв. Приказки — це часто вживані вирази, що образно визначають предмет чи явище. Наприклад, у В'єтнамі вираз «опинитись на голові скаженого слона» означає опинитись у важкому, безвихідному становищі. Образно характеризуючи наймита, кажуть: «І оре на поміщика, і мотикою робить на хазяїна». Приказка неодмінно дає ідейно-емоційну оцінку явища, про яке йдеться: так, у приказці «Кидається, як монашка, що надумалася родити» виразно чути насмішку й злу іронію. А коли про когось кажуть: «Хоч малий, та перець», то тут, безсумнівно, позитивне ставлення. Якщо про когось скажуть, що він «метушиться, наче загубив настегнову пов'язку», то легко собі уявити стан цієї людини. Усі приказки мають одну спільну рису — це гранична образна конкретизація при мінімумі слів. Образ, що його викликає приказка, яскраво відтворює в уяві широке переносне значення, яке стоїть за ніби й окремою конкретного картиною.
    Трапляється, що в народному афоризмі спосіб передачі думки та образу не підходить під звичне визначення прислів'я чи приказки, з'являються риси, які споріднюють ці афоризми, наприклад, з народними піснями; вони не мають характеру прямого судження, думка в них висловлена опосередковано: «Що то за богатир? Богатир із соломи. Дайте йому потримати смолоскип — де й дінеться весь богатирський запал». Такі афоризми виразно жартівливого звучання. Часто народні афоризми будуються на зразок двовіршів люкбата (поєднання шести- й восьмискладових рядків із зовнішньою і внутрішньою римою), такого характерного для в'єтнамських лі-річних пісень — казао. Казао дуже люблять у В'єтнамі, їх співають у полі і в джунглях, у дружньому колі й зі сцени, в радості й у горі. У них відбивається внутрішній світ в'єтнамського трударя з усіма його турботами, радощами й смутком, у них його одвічний потяг до краси й добра. Секрет чарівності казао — в глибокій гармонії людини й природи, вираженій у них, в невичерпній любові до всього живого, хай це буде трудяга буйвол чи біла чапля, риба на залитому водою рисовому полі чи слон, що корчує дерева в джунглях.
    Казао розкриває сімейні й побутові взаємини простого в'єтнамця, в них знаходить живий відгук праця селянина, його стосунки з чиновниками й поміщиками. У нових казао, що з'явилися після Серпневої революції 1945 року, яскраво втілено почуття визволення від гніту і віднайденої віри народу в свої сили:
    Нелегкий підйом і крутий: Пік в захмар'я веде, до зір, Та коли на нього зійти. То стоятимем вище гір.
    Для казао характерні часто повторювані типові ситуації, традиційні мотиви й узагальнені ліричні герої («він» і «вона»). Немає сумніву, що на казао вплинула писемна класична поезія, яка сама надихалась народною піснею, і це сприяло вдосконаленню поетичної форми казао. За змістом казао звичайно поділяють на любовні, родинно-побутові, жартівливі, сатиричні, історичні.
    Існує багато пісень про подружню злагоду і про сімейні незгоди:
    Розумний птах впіймався на наживу, людина з розумом — на лагідні слова.
    У любовних казао багато щирості, непідробного почуття, про яке говориться образно, з винахідливістю й витонченістю:
    Цвіте дівча — мов квітонька між віттям, А хлопці — реп'яхи обіч стежини; Все моляться, щоб збив ту квітку вітер І в реп'яхи закинув.
    Джерела казао виходять з глибини віків. Вони трапляються у віршах великих поетів В'єтнаму Нгуен Чая (1380—1442), Нгуен Зу (1765—1820), у поемах невідомих в'єтнамських авторів XVIII—XIX ст. Але і в наші дні цей жанр народної пісні живе й розвивається. З'являються нові й нові казао, що відгукуються на злобу дня і мають найширшу популярність.
    В'єтнамський народ, ставши господарем своєї долі, дбайливо зберігає екарби пісенного та афористичного фольклору (в СРВ видаються збірки прислів'їв, приказок і пісень) і щедро ділиться ними з іншими братніми народами. Цей збірничок вперше знайомить українського читача 8 прислів'ями й приказками, які ввібрали в себе багатовікову мудрість в'єтнамського народу.
    Микола Нікулін