 В усній народній творчості прислів'я та приказки посідають особливе місце вже хоча б тому, що їх з однаковим правом можна віднести до пам'яток літератури, історії, філософії, логіки, мови. Як довершене втілення в слові людської думки, вони від найдавніших часів були для кожного народу своєрідним етичним, дидактичним, а на ранніх етапах розвитку — і правовим кодексом, скарбницею знань, перевірених на своєму досвіді багатьма поколіннями, істин, що сягають рівня загальнолюдських. Друга їхня особливість полягає в тому, що це єдиний жанр фольклору, функціональний терен якого з плином часу не звужується, як, наприклад, казок чи загадок з появою і розвитком писемної літератури або народної пісні з появою і вдосконаленням нових жанрів фахової музики. Якщо ті самі казки, різновид усної народної творчості, майже перестали існувати в усній формі і побутують тільки в наукових виданнях чи у виданнях для дітей як пам'ятки фольклору, якщо народні пісні звучать лише на концертах народної музики у виконанні фахових музикантів і співаків, то прислів'я та приказки повноправно живуть і в усній формі, і в писемній: у художній літературі — як атрибут художнього стилю, як засіб індивідуалізації мови персонажу чи створення його образу, в публіцистиці — для яскравості і влучності вислову. Завдяки високій концентрації змісту та довершеності форми прислів'я та приказки завжди були джерелом збагачення писемної літератури. З іншого боку, з появою писемності стислі, афористичні вислови з художніх та філософських творів почали переходити у прислів'я і, втрачаючи своє авторство, набули поширення вже як анонімні. - Читати більше про шведські прислів’я та приказки
- Виникнення прислів'їв та приказок у кожного народу зумовлене його історією. Кожна суспільна формація, яку народ проходить у своєму історичному розвитку, від первісних до найвищих, лишає в усній народній творчості свою верству прислів'їв та приказок. Частина з них зникає зі зміною уявлень народу про навколишній світ, його поглядів на мораль, а натомість з'являються нові. Але частина, ті, що мають універсальний зміст, лишаються в. основному фонді — саме вони є свідками історичного шляху, який пройшов у своєму розвитку той чи інший народ.
Шведські прислів'я та приказуй віддзеркалюють історію племен, що віддавна заселяли Скандінавський півострів, а насамперед його середню частину. Це ті германські племена, що найкраще зберегли своє власне обличчя, оскільки до них не досяг безпосередній римський вплив перших сторіч нашої ери, коли Римська імперія посіла цілу Західну Європу та Британські острови, спинившись перед Скандінавією. Перші писемні відомості про мешканців Скандінавії знаходимо в того ж таки всеосяжного римського історика Таціта (І сторіччя нашої ери), грецького географа Птолемея (II сторіччя нашої ери) та готського історика йордана (VI сторіччя нашої ери). Вже вони вирізняють племена середньої частини півострова, єтів, а особливо свеїв, які раніше за своїх сусідів об'єдналися в міцні громади, що далі розвинулись у шведську державу, Ці племена також найраніше на Скандінавському півострові перейшли до осілого способу шиття — до хліборобства та рибальства — й мали найрозвиненішу культуру. Принаймні на початку епохи вікінгів, у X сторіччі, коли данці й Норвегії ще тільки робили перші походи в Західну Європу, племена свеїв і єтів уже мали досить міцні торговельні зв'язки зі Сходом, а насамперед із Київською Руссю. Порівнюючи нашу матеріальну культуру з матеріальною культурою цих племен, а особливо свеїв, можна знайти багато спільних рис — подібність, навіть зовнішня, їхніх богів, тоді ще поганських,— одноокий Один і одноокий Перун,— поховання в насипних могилах, спосіб укріплення міст тощо. Дивним чином навіть у шведській мові, хоч вона належить до зовсім іншої групи, за всіх редукцій давньогерманських іменникових закінчень, у закінченнях іменників жіночого роду збереглося повноголосе «а», як у слов'ян. Шведську літературну мову, що склалася в основному з говірки племені свеїв, інші скандінавські народи називають співучою, як називають у світі українську серед слов'янських. У тих із давньоскандінавських саг, де мовиться про це плем'я та його ватажків, можна.' знайти багато образних і формальних рис, спільних з нашими стародавніми думами, що оспівують події Київської Русі. Так само дослідники шведських прислів'їв наголошують на ранніх східних запозиченнях у цьому жанрі, маючи на увазі найперше надзвичайно багатий афористичний світ Сходу і Київської Русі. Коли розглядати шведські прислів'я та приказки за часом їхнього виникнення, в них, крім запозичень, властивих цьому видові фольклору кожного народу, можна розрізнити два основні шари. Перший із них — ті, що своїм корінням сягають у далекі поганські часи. Вони здебільшого спільні для всіх північно-германських народів (шведів, данців, норвегів, ісландців і фарерців). Тобто варіанти цих прислів'їв та приказок побутують у') фольклорі кожного з цих народів. До цього шару належать при-слів'я-заклинання, що трапляються вже в рунічних написах на стародавніх списах, рибальських знаряддях, амулетах. Другий шар — побутові прислів'я, в яких відбивалося суспільне життя тих племен. Спершу то були написи, що стосувалися якогось конкретного явища: наприклад, на камені в одній церкві й досі зберігся рунічний римований напис (з приблизно дієслівною римою), який можна перекласти так: «Якби я більше дістав, то краще б написав». Як пояснюють дослідники, його, певне, виконав майстер рунічного письма, якому мало заплатили, і він зробив недбалий напис. Таким чином вислів, що підсумовував досвід однієї людини, мав уже формальні ознаки прислів'я. З часом, уживаний багатьма людьми, він міг, уже як вияв групового досвіду, обернутися в класичне прислів'я на взірець: «Там ліниво працюється, де пожитку не чується».
Багато афористичних висловів є в «Ед-зах», славнозвісних пам'ятках давньоскандінавської літератури, і в так званих «Провінційних законах» («Упланд-ське право», «Смоландське право», «Ест'єтландське право» та інші), своєрідних юридичних кодексах, які мала не тільки кожна шведська провінція, а навіть кожна громада. Ці закони були записані в середньовіччі як визначні літературні пам'ятки, коли вони вже втратили своє практичне значення, але перед тим багато сторіч жили в пам'яті так званих лагманів (від слів «Іад» — «закон» і «гпап» — «чоловік») — високих ваб у стародавньому шведському суспільстві, які були зобов'язані звати ці закони, кожен тієї громади, до якої він належав, уміти тлумачити їх і під час тінгу (народного віча) проголошувати їх, застосовуючи котрийсь із них до справи, яку розглядав тінг. З літературного погляду це дуже прості, прозорі, позбавлені емоційного забарвлення афоризми, дивовижно місткі, підпорядковані суворому ритмові давньоскандінавської поетики. Вагато з тих законів мали форму двовіршів або віршованих строф. Для цього були дві причини: віршована форма додавала їм більшої урочистості, коли їх виголошували на тінгу, а крім того, їх легше було запам'ятовувати. Ось зразки таких законів, що стали прислів'ями: «За свою зброю відповідаєш головою», «Просить той, хто потребує, дає той, хто має», «Для лану огорожа— стіни, а небо — дах». Особливо цікаве з цих прислів'їв останнє: воно явно виникло ще в той час, коли скандінавські племена переходили до осілого способу життя і виникла потреба закріпити власність на землю, яка досі була нічия. До того часу еталоном власності був дім, і тепер на оброблене поле, на лан, закон переносить атрибути дому.
У Швеції невеличкі збірки прислів'їв почали з'являтися ще в XV сторіччі для практичних потреб. Ними поряд із Біблією користувалися священики для своїх проповідей. Але першою справді фольклористичною працею була книжка прислів'їв та приказок, яку видав наприкінці XIX сторіччя Карл Стрембек. його продовжувачем був письменник і фольклорист Фредрік Стрем (1880— 1948). Наслідком його тривалої праці стали три книжки: «Шведи в прислів'ях» (1926), «Шведські прислів'я» і ..Шведські приказки» (1929), які відтоді в незмінному вигляді перевидаються й досі. У передмовах до цих збірок автор дає визначення прислів'я і приказки, вважаючи, що вони суттєво відрізняються одне від одного. До прислів'їв автор зараховує шар постійних, поширених в усній мові певного народу висловів, яким притаманні три риси: мудрість, влучність і ритм, або мудрість, образність і рима, або ще якісь три складники, де необхідними в мудрість і поетичність. Цим Ф. Стрем підкреслює, що філософський (мудрість) та поетичний (ритм, рима, образність) елементи він вважає особливими, визначальними для цього жанру. Наголошуючи на принципі триєдності в побудові прислів'я, Ф. Стрем пов'язує їхній родовід із магічним числом три, під знаком якого формувався світогляд не тільки германців, а й багатьох інших народів — згадаймо стародавнє вчення про три елементи Всесвіту (вогонь, вода й повітря), ідею тріади в Платона і неоплатоніків, триєдність бога в християнстві тощо. Таким чином, автор цього визначення пов'язує виникнення прислів'їв з одного боку — з практичною потребою людини закріпити у слові свій досвід, а з другого — з прагненням оборонитися від темних сил, замовити їх, випросити в них ласку. До приказок Ф. Стрем зараховує характерні для германських, а особливо для скандінавських народів вислови, пов'язані з певною особою, певним фахом, з мешканцями певної місцевості; отже, після такого вислову обов'язково додається, чий він. Наприклад: «У пеклі Люцифер пише вільховими паличками»,— сказав мешканець Мура». Для шведів, а надто для мешканців провінції Даларна, такий вислів і зрозумілий, і образний, і смішний, бо в заболоченій місцевості Мура, крім вільх, не ростуть ніякі дерева. Або приказки, що відтворюють життя найбіднішого селянства — наймитів і поденників. «Холодна нині зима»,— сказав наймит, коли примерз до ліжка», «Тиждень швидко мине, післязавтра буде середа»,— сказав поденник». Чи інші, «фахові»: «Не дуже гарна, зате міцна»,—сказав столяр про труну, яку щойно зробив». «Міцним об міцне»,— сказав коваль, ударившись головою об ковадло». Ф. Стрем зазначає, що в таких приказках найважливішим критерієм є здоровий, природний гумор, а найважливішою складовою частиною — додаток «сказав той чи той», тобто цей додаток, чи, як його називав дослідник, «хвіст», є основою всієї приказки. У своїй книжці «Шведські приказки» Ф. Стрем зібрав понад п'ять тисяч творів цього різновиду. Це, мабуть, перша книжка, де приказки відокремлені від прислів'їв і зібрані в такій великій кількості. В інших народів, у тому числі й у нас, їх видають разом із прислів'ями. Оскільки головним елементом приказки такого типу є гумор, а в прислів'ях він також грає не останню роль, то Ф. Стрем зробив висновок, що гумор є взагалі визначальною рисою шведських прислів'їв і приказок, на відмиту від творів цього жанру в інших народів, серед них і слов'янських.
Хибність такого висновку можна легко довести, зіставивши прислів'я, які ми тут пропонуємо, хоча б із нашими українськими. Адже влучність вислову, його гумористичне забарвлення додає йому шансів зберегтися в пам'яті поколінь. Може, тому в пам'яті кожного народу збереглося найбільше саме таких прислів'їв та приказок.
Ольга Сенюк
|
Шведські